Кохання – це одне з найсильніших та найпрекрасніших почуттів, яке може відчувати людина. Воно надихає на творчість, робить нас кращими, змушує по-новому дивитися на світ.
Українська поезія багата на твори про кохання. Класики та сучасні поети оспівують це прекрасне почуття в своїх віршах, розкриваючи його різні грані: ніжність, пристрасть, тугу, радість, трагедію.
У цій збірці ми зібрали 25 віршів про кохання від 25 українських поетів, як класиків, так і сучасників. Ці вірші допоможуть вам краще зрозуміти та відчути всю красу та глибину цього чудового почуття.
1.
Ліна Костенко
Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю.
2.
Володимир Сосюра
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…
Гей, ви, зорі ясні!.. Тихий місяцю мій!..
Де ви бачили більше кохання?..
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничої рані…
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
І земля убирається зрання…
Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зір свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
3.
Василь Стус
Не любити тебе — не можна.
Володіти тобою — жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом… в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки в хвилі нема порятунку…
Плачуть вночі лишень солов’ї…
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих фантасмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайти і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе — не можна,
та й любитись з тобою — жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.
4.
Василь Симоненко
Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вoнa прийшлa, зaквiтчaнa i милa,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти…
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?
5.
Ліна Костенко
Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
— Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! —
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, —
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.
6.
Андрій Малишко
Я люблю твої очі у мрії,
Ті, що глянули в душу колись,
В них мої сподівання й надії
Дивним карбом навік запеклись.
Я узяв тих очей таємницю
І зіниці твої золоті,
Наче воду з ясної криниці,
Щоб разхлюпати людям в житті.
І дивились на мене ті очі,
Як веселки, з-під маєва брів,
Тож диханням твоїм опівночі
Я людей у житті обігрів.
І коли ти повернешся знову,
Прочитаєш ти в людських очах.
Свою душу легку і шовкову
По стежках, по лужках, по ночах!
7.
Тарас Шевченко
Якби зустрілися ми знову,
Чи ти злякалася б, чи ні?
Якеє тихеє ти слово
Тойді б промовила мені?
Ніякого. І не пізнала б.
А може б, потім нагадала,
Сказавши: «Снилося дурній».
А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав
Веселеє та молодеє
Колишнє лишенько лихеє.
Я заридав би, заридав!
І помоливсь, що не правдивим,
А сном лукавим розійшлось,
Слізьми-водою розлилось
Колишнєє святеє диво!
8.
Іван Франко
Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?
Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.
О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в’яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!
9.
Богдан Ступка
Не закохуйся в обличчя,
не закохуйся в вбрання,
а закохуйся в ту душу,
що потрібна для життя!
Бо краса – це сон зрадливий,
раз присниться та й нема.
А душа – це все на світі,
що потрібно для життя.
10.
Ігор Калинець
Я радо йду у твій полон,
в зіниці звабливі і темні.
Із човників твоїх долонь
стікає сонця мед на мене.
І виростає маєво густе,
ростуть над нами дивні трави.
І пахнеш ти, як синій степ,
омитий свіжими вітрами…
А потім понесеш в очах,
в зіницях
радість невгасиму,
що в травах
травень нас звінчав,
що дав нам сподівання сина.
11.
Микола Вороний
Любов – це талісман,
Урочий подарунок.
Любов – кип’ячий трунок
З ілюзій та оман.
Хай трапиться титан –
Сп’янить його цілунок!
Любов – це талісман,
Що кидає в туман
Замріяних пестунок,
Чіпнувши серця струнок,
Веде в шалений тан!
Любов – це талісман,
Що нищить обрахунок,
Псує ввесь план, керунок
І завдає нам ран…
Чи ж є на цей дурман
Сякий-такий рятунок?!.
Любов – це талісман, –
Це той заклятий стан,
Коли снує малюнок,
Химерний візерунок
В душі у нас… шайтан!
Любов – це талісман.
12.
Михайло Старицький
Ніч яка, господи! Місячна, зоряна:
Ясно, хоч голки збирай…
Вийди, коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай!
Сядем укупі ми тут під калиною —
І над панами я пан…
Глянь, моя рибонько, — срібною хвилею
Стелеться полем туман;
Гай чарівний, ніби променем всипаний,
Чи загадався, чи спить?
Он на стрункій та високій осичині
Листя пестливо тремтить;
Небо незміряне всипано зорями —
Що то за божа краса!
Перлами-зорями теж під тополями
Грає перлиста роса.
Ти не лякайся-но, що свої ніженьки
Вмочиш в холодну росу:
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.
Ти не лякайсь, а що змерзнеш, лебедонько;
Тепло-ні вітру, ні хмар…
Я пригорну тебе до свого серденька,
Й займеться зразу, мов жар;
Ти не лякайсь, аби тут та підслухали
Тиху розмову твою:
Нічка поклала всіх, соном окутала —
Ані шелесне в гаю!
Сплять вороги твої, знуджені працею,
Нас не сполоха їх сміх…
Чи ж нам, окривдженим долею клятою,
Й хвиля кохання — за гріх?
14.
Микола Вінграновський
Це ти? Це ти. Спасибі… Я журюсь.
Проходь. Сідай. У дні оці і ночі
Вчорашніми очима я дивлюсь
В твої сьогоднішні передвечірні очі.
Чим ти збентежена?.. Оце я тут живу.
Отут я видумав себе й тебе для тебе.
Отут я серце виняньчив для неба,
Не знаючи тоді, що небом назову.
Тепер послухай: з нашого жалю
Тепер залишились одні слабкі півзвуки.
Любові нашої обличчя не люблю.
Її обличчя – то обличчя муки…
Кажу ж, кажу ж у звітреному сні
У зимі, в осені, у літі, у весні:
Весною, літом, восени, зимою
Дві білих пісні рук твоїх зі мною.
Ти – ранок мій, ти – південь мій і вечір.
Ти – ніч моя… Хоч все на світі – втеча!
15.
Платон Воронько
Мені приснилась та білява,
Що у чернечому гаю
Спливла з туману, мов уява,
І душу вразила мою
Простими, ніжними словами.
Текла ріка між островами
І підмивала явори.
Багато літ з тії пори
Пройшло в минуле.
Промайнули
Юнацькі весни мандрівні,
Столиці, слободи, аули —
Аж до війни.
І на війні
Вона приснилася мені
Або привиділась —
Не знаю.
Вночі лежав я серед гаю,
І кров холола на льоду.
Тоді почулось:
— Бачу, знаю!
Іду, іду!
Лечу, лечу!
Сльозами рану омочу…
І підійшла моя білява,
То був не сон і не уява —
Вона сестрою підійшла.
Цілющі сльози пролила
На рвану рану вогневу.
І я живу.
16.
Олександр Олесь
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють пiснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її, —
Знов молодiсть не буде!
Ти не дивись, що буде там,
Чи забуття, чи зрада:
Весна іде назустріч вам,
Весна в сей час вам рада.
На мент єдиний залиши
Свій сум, думки і горе —
І струмінь власної душі
Улий в шумляче море.
Лови летючу мить життя!
Чаруйсь, хмелій, впивайся
І серед мрій і забуття
В розкошах закохайся.
Поглянь, уся земля тремтить
В палких обіймах ночі,
Лист квітці рвійно шелестить,
Траві струмок воркоче.
Відбились зорі у воді,
Летять до хмар тумани…
Тут ллються пахощі густі,
Там гнуться верби п’яні.
Як іскра ще в тобі горить
І згаснути не вспіла, —
Гори! Життя — єдина мить,
Для смерті ж — вічність ціла.
Чому ж стоїш без руху ти,
Коли ввесь світ співає?
Налагодь струни золотi:
Бенкет весна справляє.
І сміло йди під дзвін чарок
З вогнем, з піснями в гості
На свято радісне квіток,
Кохання, снів і млості.
Загине все без вороття:
Що візьме час, що люди,
Погасне в серцi багаття,
І захолонуть груди.
І схочеш ти вернуть собі,
Як Фауст, дні минулі…
Та знай: над нас — боги скупі,
Над нас — глухi й нечулі…”
Сміються, плачуть солов’ї
І б’ють пiснями в груди:
“Цілуй, цілуй, цілуй її —
Знов молодiсть не буде!”
17.
Сергій Жадан
За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.
Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.
Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, —
я тебе передчую.
18.
Юрко Іздрик
я жив би з тобою на дикому острові
чи в затінку кришталевої люстри
бо жити з тобою — нормально і просто
й життя не минає пусто
і ранок завжди обіцяє зустріч
а вечір завжди натякає на більше
і в мозку на смітниках і пустищах
цвітуть і буяють вірші
густішає чай і вариться кава
контрольні дві сигарети
все співпадаює цілком нелукаво —
знаки предмети прикмети
все випадає зі схем і матриць
і йде за козиром козир
ми виграємо найважчу з партій
і переходимо в прозу
і проживаєм життя словами
буквами числами фразами
нуль розділових знаків між нами —
ми завше пишемось разом.
Павло Тичина
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив..
19.
Дмитро Павличко
Візьми мене, як арфу, поміж ноги,
І грай, і грай, та струни не порви,
Бо я прийшов з далекої дороги,
Подібний до згорілої трави.
Моя кохана, завтра я воскресну,
Ти ж нині невоскреслого кохай.
Я не поїду більше ні за Десну,
Я не подамся більше за Дунай.
20.
Олександр Ірванець
А я тебе кидаю
В світі такому холодному.
Всі клятви й обіцянки
Раптом упали в ціні.
І тільки два слова,
Два слова сумління колотимуть:
Пробачиш мені?
Моя мила, пробачиш мені?
Пробач мені, мила,
Яви свою милість, пробач мені.
Звільни мою душу
Від того, що так їй пече.
Тому ми й прощання
Назвали останнім побаченням,
Щоб мати надію —
А раптом побачимось ще.
Але ти мовчиш.
Головою печально похитуєш
І стук твоїх кроків
Відлунює в скроні мої:
«Навіщо ти кидаєш милу,
На-ві-що ти ки-да-єш?
Це ж, може, остання любов,
Тож не кидай її!…»
Останні вагання
Змиває і злизує злива.
Останніх благань
Благенькі блакитні вогні.
А я тебе кидаю,
Я тебе кидаю, мила,
Мов круг рятувальний,
Якого хтось кинув мені.
21.
Володимир Підпалий
Коли ми буваємо вдвох
(хай буває це дуже рідко),
коли я своїми пальцями
обіймаю пальці твої
(перехожі, напевне, заздрять:
на всю вулицю перша пара,
що і досі ходять, побратавшись,
за руки, як у двадцять років),
я вичікую чогось завжди.
Ось хоч чи оце: пам’ятаєш,
як спочатку йшли під гору,
довго й ковзько ішли, а потім
повернули по праву руку,
і не встиг я нічого сказати,
як мене перебила ти:
Перейдімо на той бік скорше, –
і оглянулася, і все…
Боже милий, чи ж чоловікам
зрозуміти жіночий такт?!
22.
Анатолій Рекубрацький
Наче сон. Наче сон.
Наче запах торішньої м’яти.
Наче яблуні цвіт.
Котра в юності ще відцвіла.
Я не можу тебе,
Я не можу тебе пригадати.
Ти ж такою була,
Мов ніколи моя не була.
Я забув. Я забув.
Вже й ім’я твоє сонячно-чисте,
Тільки помахи рук,
Як від тебе везли поїзди.
Тільки власний портрет,
Що відбився в очах променистих.
Облітають літа.
Облітають літа назавжди.
Зачекай. Зачекай.
Це не сон. Не уява. Не казка.
Це само по собі
У житті воно склалося так,
Що вогні вказівні
Попереду давно вже погасли,
Та тримає мене
Твій давно проминулий маяк.
23.
Іван Драч
Кохати — нові землі відкривати,
Нюанси свіжі і відтінки нові.
Кохати — це щомиті дивуватись,
Це — задихатись з подиву — любові.
Це — припадати до джерел незнаних
І дикої жаги не втамувати.
Порушувати дивовижні плани,
А потім дивовижніші сплітати.
Кипіти і згоряти од розпуки
І все спізнати, все знайти в любові —
Шалене щастя і пекельні муки…
Коли не маєш риб’ячої крові.
24.
Юрій Андрухович
До нічного пейзажу тулився невиспаний вітер.
Між землею і небом – висячі плантації квітів…
У червоних кульбабах електроосвітлення вулиць
дві самітні тендітні душі – рука в руку – вгорнулись.
Між землею і небом ходили поет і блудниця.
Був на ньому позичений фрак, а на ній – з реп’яхами спідниця.
І такі вони бачили сни, що зірки були заздрі,
і були вони досить смішні, але й, кажуть, прекрасні. Їх невтолене так і боліло невтоленим –
у безлюдні піски повтікати б їм степом оголеним.
Але це було щастям: у ночі туманні та хмарні
заблукати у місті, де квітнуть осінні ліхтарні,
і довіку ходити удвох по висячій плантації,
де кульбаби горять і наспівані сни повертаються…
25.
Іра Цілик
Вона знімає суху білизну, і щось потріскує.
Вітер грається листям, під сукню лізе – до голизни.
Заручниця щоденних новин, і низького тиску, і
побуту, вона думає – ще трохи, і я буду з ним.
Ще день, і я виперу форму з усіма свідченнями
втоми, страху, люті, розтертої на колінах трави.
А потім ми сядемо поруч з простими обличчями,
і я вибиратиму всі спогади з його голови.
А потім поставлю чай із гілочками смородини,
вдягнуся в оте, мереживне. І буде тиша навкруг,
і сонце впаде в кропиву за чужими городами,
і нитимуть груди у передчутті його темних рук.
Вона собі каже, ще трохи, й всі будуть щасливими.
Зав’яжуться яблука, потім – ягоди, потім – гурки.
Ці бійні скінчаться, і разом з новими припливами
нас винесе в будні, цілком нормальні й ледь-ледь гіркі.
Білизна рипить у руках. Світло сточує вилиці.
Мурашка повзе виступами її худої спини.
Вона нюхає чисті сорочки так, ніби силиться
згадати, як він пахнув тоді, колись іще до війни.
А потім бере відро, набирає води пригорщу,
вмивається, думає, стоїть – дрібненька, вузька в плечах.
Так! Я зачиню двері й нікуди його не випущу!
Ну, принаймні, до кінця відпустки… Хоча би так, хоча б.
Вірші про кохання – це не просто красиві слова. Це щирі та емоційні твори, які торкаються струн душі. Читаючи ці вірші, ви зможете поринути у світ кохання, відчути його красу та силу. Нехай ці поетичні рядки подарують вам натхнення, радість та віру у справжнє кохання!
