Василь Стус – один із найвизначніших українських поетів ХХ століття, перекладач, прозаїк, правозахисник, борець за незалежність нашої держави. Один з найактивніших представників дисидентського руху. Його поезія, сповнена глибинних філософських роздумів та щирого патріотизму, стала символом українського спротиву радянському режиму.
Коротка біографія
Народився у селі Рахнівка на Вінниччині. Закінчив Донецький університет, де вивчав українську мову та літературу. За публікацію віршів за кордоном у 1972 році був заарештований КДБ і засуджений до 5 років таборів. Після звільнення у 1977 році працював на різних роботах, не маючи можливості публікуватися.
У 1979 році знову заарештований за антирадянську діяльність і засуджений до 10 років таборів і 5 років заслання. 4 вересня 1985 року помер у таборі в Пермській області. Посмертно вшанований званням Героя України (2005) та Державної премії України імені Тараса Шевченка (1993).
Вірші Василя Стуса про Україну
Вірші поета пронизані щирою любов’ю до рідної землі, глибокою повагою до її історії та культури, а також болем за її трагічну долю. Стус не лише оспівував красу української природи та велич її народу, але й гостро критикував радянський режим, який гнобив Україну та її народ. Він закликав українців до єднання, до боротьби за свою свободу та незалежність.
1. О земле втрачена, явися
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні
І лазурове простелися,
Пролийся мертвому мені!
I поверни у дні забуті,
Росою згадок окропи,
Віддай усеблагій покуті
І тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
Спадають гуси до води,
В далеких пожиттєвих ерах
Мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
Де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
Над райдугою голосів,
Ранкові нашепти молільниць,
Де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
І солодавий запах винниць,
Як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
Твої пшеничні руки білі
Над безберегістю полів,
Де коси чорні на світанні
І жаром спечені уста,
Троянди пуп’янки духмяні
І ти — і грішна, і свята,
Де та западиста долина,
Той приярок і те кубло,
Де тріпалася лебединя,
Туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
І бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.
2. Сто років як сконала Січ
Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
Пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
І сподівань, і вір, і крові
Синів, що за любов тавровані,
Сто серць, як сто палахкотіть.
Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати
Раби зростають до синів
Своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
Земля, рабована віками,
І не скарать тебе душителям
Сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
Ти ще роздерта на шматки,
Та вже, крута і непокірна,
Ти випросталася для волі,
Ти гнівом виросла. Тепер
Не матимеш од нього спокою,
Йому ж рости й рости, допоки
Не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
Спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
Слова шугають над Дніпром.
3. З дитячих спогадів
Добридень наш – гіркаво-запахущий,
Осотом і щирицею пропах.
Куріє порох. Недалечко – шлях.
Зобіч од нього – сизі райські кущі.
Подертий бриль на голові. В руках –
Тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п’яти рядках
Тобі за редьку гірше надокучить.
А потім глухо загуде гудок
Парокотельні – й світ тобі розвидніє,
Як озоветься наш городній бог
Своїм ласкавим і гірким “добриднем”.
Він із спецівки вийме хліба шмат –
І рідний степ ріднішає стократ.
4. Моя Україна забула сміятись
Моя Україна забула
Сміятись. Вона гомонить.
Моя Україна не вщухла
Од прагнення жить.
Моя Україна не знає
Веселих світань.
Моя Україна палає
У мить догорянь.
Моя Україна тривожиться,
Бунтує, буя.
На чорнім рабованім торжищі
Вкраїна моя.
Її догоряє майбутнє
І тужить, ридає,
І в передвечірній сутіні
Лиш руки ламає.
І дивиться в небо — о, де вони
Надії і голуби?
Лиш демони, демони, демони
Старої ганьби.
Злітаються — ніби на здобич,
Злітаються спроквола
На роздоріжжя розтоптані,
Розіп’яті край села.
5. Пам’яті А.Г.
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай,
Де жменька нас. Малесенька шопта
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
Бо калинова кров — така ж крута,
Вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
Ці грона болю, що падуть в глибінь,
Безсмертною бідою окошились.
Вислови й цитати Стуса про Україну
Ми також зібрали перелік визначних цитат Василя Стуса про Україну. Ці вислови поет писав у листах до сина Дмитра, до політичних та культурних діячів, а також у “Таборовому зошиті”.
“Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні солов’їні співи. Як же можна миритись з тим особливим «інтернаціоналізмом», який може призвести до згуби цілої духовної одиниці людства? Адже ми не прусси, не полаби, нас — за 40 мільйонів.[…] Зараз я читаю українську мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл… В Донецьку таких немає, здається. Отож, картина дуже сумна. У нас немає майбутнього. Коріння нації — тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем, пам’ятаючи про вплив міста, про армію, про всі інші канали русифікації. На Донбасі (та й не тільки!) читати українську мову в російській школі — одне недоумство. Треба мати якісь моральні травми, щоб це робити. Одна усна заява батьків — і діти не будуть вивчати мови народу, який виростив цих батьків. Хіба це не гопашний театр — з горілкою і шароварами? Обов’язково — німецьку, французьку, англійську мови, які завгодно, крім рідної”. (З листа до Андрія Малишка, 1962)
“Наша історія — це все і завжди спочатку, якась постійна гойданина на одному й тому ж місці, мертва хвиля еволюції. (Феномен доби (Сходження на голгофу слави): Розвідка.) Люди, прагнучи світла, викликають власну смерть. Це щастя: мати таку долю, як у мене…Чуюся добре, бо нікому не зробив зла, бо дбав не тільки про себе. І від того мені світло на душі. Долі не обирають… Її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас”
“Я не націоналіст. Навпаки, я вважав за потрібне робити так, аби серед певної частини українців розвіяти дурман самозакоханості, антисемітизму, загумінкової обмежености. Так само за потрібне я вважав робити так, щоб серед певної частини росіян, євреїв і т.д. розвіяти дурман неповаги до української мови, культури, історії, неповаги до праці селянина, що гречно причащає усіх нас хлібом і сіллю від своїх мозолів” (з листа до першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста, 1972).
“Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації”.
Спадщина Василя Стуса стала неоціненним скарбом української літератури та культури. Його вірші, висловлювання та позиція й досі надихають українців на боротьбу за свою свободу та незалежність.
