2022 рік став трагічним поворотом в історії України. Російське повномасштабне вторгнення змінило життя мільйонів мирних людей, змусивши їх тікати з домівок, ховатися в укриттях, жити в страху та втрачати близьких. Ми зібрали для вас 10 вірші про війну, і не лише про той її етап, що почався 24 лютого. У збірку ми включили твори про події 2014 року, а також поезії українських поетів про боротьбу України за свободу в різні роки. Серед авторів – сучасні й класичні українські автори, військові та діти. У цих рядках – хроніка війни, розповіді про героїзм українських воїнів, звірства окупантів, єднання українського народу, біль і втрати, надія й віра в перемогу.
1.
Сергій Жадан
З чого все почалося?
Вона заговорила про мужність і зброю.
В неї навіть не голос – в неї багатоголосся.
Тому, коли вона говорила, мені здалося,
що вона взагалі розмовляє сама з собою.
Так складаючи свої літери й звуки,
що кожне слово спалахувало й мерехтіло.
І навіть коли розповідала про ефірні сполуки,
здавалося, що переказує Христові муки,
співаючи там, де було зовсім незрозуміло.
Як вона хотіла мені пояснити,
що в кожному з нас є невід’ємна відвага,
що історія – це лише мертві міста й могильні плити,
що майбутнє – це чорна земля й червоні метеорити,
що любов – це вправи для дихання,
пообідня спрага.
А тому потрібно змагатися за можливість разом засинати,
ламати ворожі шеренги за можливість разом
прокидатись,
лишати разом із нею балкони й нічні кімнати,
ранити шкіру долонь об залізні канати,
цінуючи здатність любити,
ніби найвищу здатність.
Навіть в її неправді була своя міра.
Її чекали попереду радість і вірність,
кров, запечена на рукаві мундира.
Що тримає птахів угорі? Очевидно, віра.
Що тримає рибу в ріці? Очевидно, ніжність.
(2015)
2.
Ірина Цілик
Повертайся живим
Ти, головне, повертайся додому,
Врешті знімай запилюжені берці
І вчися наново жити потому
З перепрошитою вірою в серці.
Ти, головне, повертайся, здолавши
Чистого зла непрожований стогін,
І відпускай цю ненависть назавше
Посеред мирної тиші густої.
Ти, головне, повертайся тим шляхом,
Що вбереже твої душу і тіло.
Чорна земля із розпеченим пахом
Тільки дощу, а не крові хотіла.
Ти, головне, повертайся до мами.
Десь там сивіючи за видноколом,
Матері тужать і дружать домами,
Що пахнуть ніжністю та корвалолом.
Ти, головне, повертайся назовсім
І народи-посади-споруди, а
Вже у твоєму дітиську курносім
Виросте радість, нова і правдива.
Ні, ця війна не потрібна нікому.
Так, ми її не пробачимо, себто
Перемагай і вертайся додому.
Просто живим повертайся, і все тут.
(2014)
3.
Дар’я Лісіч
Я війни не хочу. рано ще вмирати.
після перемоги — їдьмо у Карпати?
там нема сирени. там нема тривоги.
там блукають в хащах стежки та дороги.
там гірські вершини зазирають в хмари
може й серед лісу ще живуть мольфари.
там щоночі зорі світять, як скажені.
там нема тривоги, там нема сирени.
молоко щоранку — це тобі не лате.
після перемоги — їдьмо у Карпати?
(2022)
4.
Андрій Попик
Поговорим
Заспокойся.
Сирени заснули.
У кулику кава
Вершки
Й кардамон
Давай поговорим
Про мирне минуле
Про те, чим жилось,
Що бажалось
Як було
Про те, що сьогодні лиш сон
Давній сон.
Ще трохи тримає заряд телефон
Зв’язок обітнеться і знову хто чим
Займеться.
Заплаче.
Білітимуть скроні.
За тих, хто лишився у ката в полоні
За тих, хто на каві
На нервах
Безсонні
Тримає нам небо
За них помовчим.
За них ми попросим
Каміння і сосни
Захмарні
Підземні
Вогню й води сили
Щоб їх оминали доноси та грози
Щоб їх напували потоки та роси
Щоб кожен
Додому
Прийшов собі
Цілим.
Зв’язок обітнеться.
Крізь схили та гори
Коли для життя забракує причин
Готуй собі каву
Вершки.
Мрії й горе
Розкладуй на купки
На рівні
На двоє
І ми поговорим.
І ми помовчим.
(український військовий)
5.
Дарина Кривохатько
Тиждень тому
Тиждень тому — наче місяць назад.
Місяць назад — наче роки тому.
В мене під вікнами знов чути Град:
Мабуть, сьогодні я точно помру.
В мене в кишенях банкноти й картки.
В мене в наплічнику кішка і крам.
Я так й не встигла купити квитки,
От й ризикую в дорозі життям.
Щоб не здуріти, рахую до трьох.
Щоб не боятись, тримаюсь в руках.
Ми переможемо і з перемог
Відновим будинки в розбитих містах.
Тільки триматись! Ні кроку назад.
Все віддаю — і не шкода.
Тому Вірю в країну із безліччю вад: З нами і правда, і Бог, й ЗСУ.
Звуки лякають звичайних петард
Тих, хто зумів — не загинув в бою.
(2022)
6.
Христина Панасюк
Дивлюся на зоряне небо, крізь потяга рух.
І згадую море нічне і таке неймовірне.
Я мрію про ніжні обійми і дотики рук.
Схід сонця, дощі і світанки, і латте ванільне.
Я хочу, щоб Чорне й Азовське на волі й без мін.
Дивитися в небо і не рахувати хвилини.
Я хочу стрибати у хвилі , немов я дельфін…
І кожному дню усміхатися, наче дитина…
Влухаюся в зоряне небо, це звук ППО?
Доноситься сяйво й молитва серця об’єднала.
І поряд плече побратима. Нам не всеодно!
Тут Бог береже і обійми міцні зігрівають.
Я бачу Азовське і Чорне на волі й без мін.
Я бачу Донецьк і Луганськ синьо-жовтим і вільним.
Я бачу щасливе майбутнє усіх поколінь.
Квітучу, натхненну, єдину мою Україну!
(українська військова)
7.
Ліна Костенко
Мій перший вірш написаний в окопі,
На тій сипкій од вибухів стіні,
Коли згубило зорі в гороскопі
Моє дитинство, вбите не війні.
Лилась пожежі вулканічна лава,
Стояли в сивих кратерах сади.
І захлиналась наша переправа
Шаленим шквалом полум’я й води.
Був білий світ не білий вже, а чорний.
Вогненна ніч присвічувала дню.
І той окопчик —
Як підводний човен
У морі диму, жаху і вогню.
Це вже було ні зайчиком, ні вовком –
Кривавий світ, обвуглена зоря!
А я писала мало не осколком
Великі букви, щойно з букваря.
Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,
В казки літать на крилах палітур.
А я писала вірші про фугаси,
А я вже смерть побачила впритул.
О перший біль тих недитячих вражень,
Який він слід на серці залиша!
Як невимовне віршами не скажеш,
Чи не німою зробиться душа?!
Душа в словах — як море в перископі,
І спомин той — як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі.
Він друкувався просто на землі.
(1998)
8.
Володимир Сосюра
Я знову плачу мимоволі…
Чому?.. Та хто б не плакать міг.
Ось люди, вирвані з неволі,
Ідуть по вулицях вузьких…
“Бабуся!.. Як вони терзали
Тебе… Все клацав їх курок…”
Вона ж як з ночі проказала:
“І не питай мене, синок…”
Махнула зсохлою рукою
Й пішла… А серце — йок та йок…
“Дівчино мила, що з тобою?
Де васильковий твій вінок?
Дівчино, де твоє намисто?
Хто розгубив його між трав?..”
“Моє намисто у фашиста,
Вінок мій німець розтоптав…”
І очі зблиснули… З металу
Ті очі сині, як мечі…
“Я на городі зарубала
Його сокирою вночі…”
Пливуть, летять думки печальні,
Страшним усе здається сном…
Біля військової їдальні,
Як тіні, діти під вікном.
В руках у них відерця з жерсті…
Я чую сльози на щоці…
Це з вами, о мої обдерті,
Обідом діляться бійці…
Ще попливуть потоки крові,
Все далі будем ми іти,
Щоб повне люті і любові
До щастя серце донести.
(1943)
9.
Володимир Симоненко
Де зараз ви, кати мого народу?
Де зараз ви, кати мого народу,
де сила ваша, велич ваша де?
На тихі зорі і на ясні води
Вже злоба ваша чорна не впаде.
Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.
Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніщо не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
і орди завойовників-заброд
Ви, байстрюки катів осатанілих,
не забувайте, виродки, ніде:
– Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!
(1962)
10.
Війна очима дітей
Воїне, лицарю славний,
Ти зброю тримаєш в руках,
Щоб на нашу країну-державу
Злий не позарився враг.
Будь мужній і будь достойний
Ти слави своїх батьків,
Відважний вкраїнський воїне,
Нащадку славних козаків!
Ця збірка віршів – це свідчення про трагедію війни в Україні. Вірші щиро й емоційно відображають біль, втрати, героїзм та стійкість українського народу. За кожним рядком – це не просто слова, а життєві історії, долі людей, скалічені війною. Це те, що не можна забувати, що має лягти в основу майбутнього, де пануватиме мир і свобода.
