10 віршів сучасних українських поетів

Сучасна українська поезія багата й різноманітна, відбиваючи різноманіття думок, почуттів та переживань сучасного суспільства. Ми обрали для вас 10 віршів від 10 українських авторів на різні теми: кохання, любов до Батьківщини, поезія для дітей. Кожен вірш – це окрема історія та культурне надбання сьогодення, яке пробуджує емоції та залишає слід у серцях своїх читачів.

Ліна Костенко

Хуртовини

Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели…
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
— Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! —
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, —
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.

Юрій Іздрик

Технологія сповіді

вимкни світло нікуди не йди
залишись наодинці з собою
пригадай як помер молодим
із собою в нерівнім двобої
пригадай скільки жив мертв’яком
скільки всього лихого накоїв
як ловив за обломом облом
пробиваючи дно головою
як від мрій відрікався своїх
як зрікався найближчих і кревних
як від світу втікав і не втік
як пітьмі поклонявся даремно..
пригадай собі все й охолонь –
при́йме бог твої темні секрети
і зійдé благодатний вогонь
на останню твою сигарету

Ігор Павлюк

Давай-но, море, вийдем з берегів
До всіх отих людських страждань і болів.
Із піни ти народжуєш богів,
Солониш пілігримам прісність волі.

Душа у душу, море, заживем.
На що тобі затоки, де так мілко?
Давай себе в собі перепливем:
Наскільки нас зосталося – настільки.

А ці шторми…
У мене їх не менш.
Ти мені віриш.
Тому ми зустрілись.
Мої річки течуть по трубах вен,
Твої зігнулись, та не надломились.

Лише одне – від себе не втечеш
(Хоч у собі втопитися і можна), –
Ми чуєм вдвох…

Життя не має меж.
Хоч має межі наша хвилька кожна.

Отож, давай – виходим з берегів
До всіх отих людських страждань і болів.
Народжувало з піни ти богів,
Саме ж несеш вагу людської долі.

Сергій Жадан

Їй п’ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.

Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місці,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.

Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами.

Ніхто не пояснює їй, у чому причина.
Ніхто не приносить квіти на могилу її старшому брату.
Крізь сон чути, як у темряві формується батьківщина,
ніби хребет у підлітка з інтернату.

Формуються світло й темрява, складаючись разом.
Літнє сонце перетікає в зими.
Все, що діється нині з ними всіма, називається часом.
Головне розуміти, що все це діється саме з ними.

Формується її пам’ять, формується втіха.
В цьому місті народилися всі, кого вона знає.
Засинаючи, вона згадує кожного, хто звідси поїхав.
Коли згадувати немає кого, вона засинає.

Ірина Цілик

Моя палата номер шість

В моїй палаті номер шість
Так тихо, що риплять фіранки.
Рвучка рухомість важко їсть
Химерний образ полонянки.
Я тут віднині оселюсь,
Змінявши пульс на калатальце.
Я-лже і вже нарешті — плюсь! —
Втоплю у блюзі стегна й пальці.
Безжальний, жадібний, на склі
Мій нагляд за чужим весіллям
Кислотно виплакавсь й осліп.
У подушках стікаю сіллю.
А у волоссі жовтий гість
Уважно в’яже млосні гнізда.
Мою палату номер шість
Провітрять в день твого приїзду…

Ганна Чубач

Жук малий і волохатий
Все життя прожив без хати.
Вдень від холоду тремтів,
А вночі від страху млів.
Дощик спинку обливав,
В душу смутку наганяв.
І набридло йому жити
Під дощами і під вітром.
Жук малий і волохатий
Захотів своєї хати.
По стежині біля ставу
Проповзав маленький равлик.
А у равлика вся спинка
Зручно схована в хатинку.
Жук у равлика спитав:
«Хто тобі хатинку дав?»
Равлик гордо похвалився:
«Яз хатинкою вродився!»
Потім равлик засміявся —
І в хатиночці сховався.
Жук образився, прибіг
Аж на наш низький поріг.
Зручно в сінях примостився,
Нашу хату роздивився.
А тоді спитав у брата:
«Де взялася ваша хата?»
Я за брата відказав:
«Хата? Тато збудував!»
Жук на мене подивився:
«Я сиріткою вродився!»
Потім з нашого порогу
Жук побіг аж на дорогу.
По дорозі йшла корова,
Круторога і здорова.
Жук питає про своє:
«А у тебе хата є?»
А корова їсть траву
Й каже: «В хлівчику живу!»
Жук подумав: «Хлів — здоровий,
Коли там живе корова».
Жук малий і волохатий
Натомився всіх питати.
Він заліз в трухлявий пень.
І сидів там цілий день.
Там і нічку він проспав.
Що робити — сам не знав.
А мурахи бігли в поле,
Мед збирали дикі бджоли,
І якась мала пташина
До гнізда несла пір’їну.
Жук розправив чорні крила
І відчув, що має силу.
І сказав собі завзято:
«Я також збудую хату!»
Підійняв суху травинку,
І стеблинку-бадилинку —
Поскладавши на листок.
Поволік все під місток.
Під містком жаби кричали,
І жука не помічали.
Ну, а він їх не злякався.
За свою роботу взявся.
Із глибокої криниці
Наносив крилом водиці.
Цілий день не спочивав —
Будував та будував…
А під вечір, ніби диво,
Хатка виросла красива.
Жук від щастя заспівав,
Потім сів і задрімав.
Позліталися джмелі:
«В хаті вікна — замалі!»
Носа висунув комар:
«Він забувся про димар!»
Обізвалася сорока:
«Ця хатинка — кривобока!
Всіх зацитькала змія:
«Хата гарна, бо — своя!»
Йшли мурахи навпростець
Й похвалили: «Молодець!»
Але жук того не чув.
Він — втомився,
Він — заснув.
Спав…
І бачив уві сні
Свою хатку в бур’яні.
Бачив небо,
Бачив поле —
Був щасливий,
Як ніколи!

Іван Малкович

Очікування

Знову марчіє трава,
всюди присутність утрати:
час нерозталим словам
з листям — назад прилітати.
Затінок власних дерев
вічно з собою ми носим —
й віримо, що не помрем:
просто прокинемось —
осінь;
тільки побачимо лиш,
виріям пам’ять віддавши,—
там,
де колись ми пройшли,
в просторі — обриси наші,—
нами насичений світ —
де ж ми ізвідси підемо?..
Просто — за крайньою з лип
в тінь свою
мовчки
вкладемось.

Василь Слапчук

Дикі гори, мертва тиша,
Вся природа жаром дише.
Ниють м’язи, піт — струмками…
Тут стріляє кожен камень.
Вибух тиші — перший постріл
Навмання, у світ, у простір.
Світ і час такий, що, звісно,
Жити людям дуже тісно.
Хто за місяць, хто за зірку…
Куля в серці вирве дірку
Дірка в серці — в грудях тиша…
Матері листа напишуть.
В дикі ігри легко грати.
Страх короткий. Втрати, втрати…
Кулемет тремтить всім тілом —
Руки стерпли, заніміли.
Хто ж убивця? Де тут винні?
Звір прокинувся в людині.
Чорні гори, свято смерті,
Люди дикі, люди мертві.
Бій у розпалі. І рота
Піднялась грудьми на дота.
Вбитих четверо, а п’ята
Стогне істина розп’ята.
Хто це чує?! Хто це бачить?!
В зуби все чотрам собачим!..
Хто за місяць, хто за зорі…
Бій триває. Бідні гори…

Юрій Андрухович

Вулиця Єреванська

Наш дім уже зносять, а ми ще живемо у ньому,
ховаємо в ринву щербаті ключі, мов колись,
і стелимо на ніч худу споконвічну солому,
та вікон уже не відчиниш – вони розтеклись.

Ще птиці бувають у нас, але множаться втрати;
збираєм дощівку в роззявлені нутра горнят
і хочемо щось підлатати і підмалювати,
Та – поверх за поверхом – нижчає темний фасад.

Ще ходимо тут, оминаючи шпари й завали,
І гріємо чай, і говоримо про переїзд,
а лози не сохнуть, і крила дерев дотривали,
та птиці минають, уже не звиваючи гнізд.

І в цю аварійну, хистку й неосвітлену зону
от-от увірветься забуте волання сурми;
і ти ще стоїш на ламкій половині балкону,
а знизу вже кличуть і гупають лунко дверми.

У небі, такому старому, тісному, блідому,
легкими уламками світла розвіємось ми –
салют, вибухівко, у ребрах колишнього дому!
Хоч будуть великі, і білі, і вічні доми.